Огородник Андрій В'ячеславович («Оджос»)
11.12.1998-26.04.2022

Андрій Огородник – корінний киянин. Хлопчик був під постійною опікою і огорнутий любов’ю мами, яка разом із сином пішла до дитячого садочка – працювала вихователькою. Згодом віддала хлопчика до сусідньої із садком школи, аби відводити і забирати сина з навчання дорогою на роботу. «Я звільнилась із садочка, вже коли Андрій почав сам їздити у транспорті. Дуже хвилювалась за нього. Тому він такий трохи «мамин синочок» був. Але ріс він справді порядною людиною. Якось нам у садочку принесли ящики з солодощами для дітей чорнобильців. Я йому тишком хотіла дати вафельку звідти, але він відмовився, бо ж це для інших діток», – пригадує мама Героя Світлана.

У 9-му класі Андрій захопився біологією та навіть хотів вступати до медучилища. Подав паралельно документи до медичного коледжу та комп’ютерних технологій – пройшов в обидва. Але зваживши всі за та проти, обрав другий. «У школі в нього проблем ніколи не було. Не найкращий учень, але й не найгірший – золота середина. Ні з ким не бився, ніколи не тікав з уроків. До нього ніколи не було претензій, навіть не можу згадати, що поганого він робив. З хлопцями і дівчатами спілкувався – компанійський, не грубіян, не нав’язливий. І в коледжі так само. Єдиний раз викликали до директора коледжу. Всі тоді ж новенькі прийшли і хтось до нього причепився, Андрій дав здачі. Більше такого не повторювалось. Він ніколи не ліз перший у бійку, але постояти за себе міг. Так і зараз: він же не пішов у росію, але коли на нас напали – відправився захищати свою країну», – пояснює Світлана.

Юнак був вихований порядною людиною, тому вважав, що й інші мають так поводитись. Світлана пригадує, що син міг залишити в парку свій велосипед і піти гратися, бо навіть не мав на думці, що його хтось може вкрасти. Говорив: «Я чужого не беру, чому хтось має забрати моє?» Через таку наддовіру до людей хлопчик втратив два самокати і велосипед.

Хлопець мав хист та потяг до літератури, письменництва, його захоплювали акторська гра, театр.

«Ми з Андрієм записались до бібліотека ще у його два рочки. Читали з ним разом з самого малечку. Тому він виріс більше гуманітарієм. До спорту у нього якось душа не лежала. Певний час я водила його до басейну, на карате, але Андрію не подобались фізичні навантаження. У 10 років він відвідував акторські курси, це його справді захоплювало. Згодом вступив у літературний клуб», – розповідає Світлана.

Керівник літературного гуртка Олександр ділиться своїми спогадами про Андрія Огородника: «Для нього було важливо бути корисним. Він не знайшов цього на своїй строковій службі, це дозволило йому полюбити зазвичай непримітну роботу кур’єром. І це ж зумовило його негайний вступ до лав добровольців у лютому – адже годі знайти щось корисніше, аніж захист свого народу. Андрій був поціновувачем художньої літератури і сам мав письменницькі амбіції. З метою реалізації останніх брав участь у діяльності літературного клубу «SCP Ukraine». На момент вторгнення було завершено концептуальну роботу і публікація перших науково-фантастичних статей його пера очікувалася вже у квітні. Цікавився автомеханікою. Інакше важко пояснити, чому він купив саме той автомобіль, який купив. Любив тварин. Себе асоціював із вороном, а в групові чати завжди кидав відео з котами, яких зустрічав та пестив під час своєї роботи – як цивільної, так і військової.

Ще раз повторю, він хотів бути потрібним. Тому й направився туди, де вважав, що зможе принести найбільше користі. Успішно взявши участь в обороні свого рідного Києва, коли стало ясно, що в нього ворог вже не зайде, він за першої можливості відправився на порятунок оборонців «Азовсталі», доєднавшись до гелікоптерного десанту. Попри складнощі війни, він ніколи не втрачав духу – і планував написати мемуари, під які вже з Маріуполя знайшов редактора. На жаль, не побачимо».

Після закінчення коледжу Андрій Огородник відправився на строкову службу, потрапив до лав Нацгвардії. Учебку проходив на Львівщині, згодом служив у в/ч 3030 в Києві.

«Він мав вступати до авіаційного університету, оскільки його коледж був при цьому виші. У цей час нам почали приходити повістки в армію. Одна, друга, третя… Тоді не в руки їх давали, а кидали до поштової скрині. І я їх складала на поличці. Якось дзвоню сину, питаю, де він. Відповідає: «Проходжу медкомісію. Я в армію іду». Я нагадала йому про навчання. Він мені сказав навідріз, що ховатись не буде, і все тут», – продовжує мама військового.

Після армії Андрій влаштувався кур’єром у доставку мережі «Domino's Pizza», за рік праці зміг придбати собі автівку марки «Daewoo Lanos» та дорогий омріяний «iPhоnе». Аж тут настало 24 лютого 2022 року. Хлопець з самого ранку залишив рідний дім і відправився із побратимами на завод «Атек» у Києві, де збирались добровольці. Там долучився до тодішнього підрозділу ТрО «Азов-Київ». Батьки пригадують, що син ще задовго до відкритої війни розумів, що розпочнеться повномасштабне вторгнення, і разом зі своїми друзями збирався йти боронити країну, тож план був заздалегідь прописаний. У боях за Київщину Оджос брав участь у складі підрозділу разом із кількома своїми друзями та колегами з роботи, зокрема бійцем на псевдо «Бухгалтер». Разом із ними згодом він й полетить на гелікоптері в оточений ворогом Маріуполь.

«З Андрієм ми спілкувались ще з часів нашої роботи. Він був дуже відповідальний і безвідмовний. Я, як менеджер, знав, що можу на нього покластись, якщо потрібно, він затримається на праці чи вийде раніше. В нього, мабуть, була найбільша кількість годин роботи, – розпочинає розповідь про полеглого побратима Бухгалтер. – Андрюха за кілька тижнів до повномасштабної війни ходив на різні вишколи. Оскільки він служив у Нацгвардії, то мав контакти з військовими. І саме через Андрія ми потрапили на «Атек», бо він знав, що там буде точка збору».

На Київщині Оджос із побратимами тримав позиції в районі сіл Мощун та Горенка і на околицях столичної Пущі-Водиці. Нищити ворога бійці виїжджали на тому ж таки автомобілі, який напередодні великого вторгнення придбав Андрій.

«Він не жалкував свого, бо розумів, що зараз важливіше інше. Перші виїзди на Мощун у нас були на жовтих «Богданах» – маскування рівня Бог, – з усмішкою пригадує Бухгалтер. – Тому Андрій запропонував свою машину. В нього був власний квадрокоптер із камерою, який він одразу приніс для роботи, а потім навіть у Марік взяв його з собою».

25 березня Оджос разом з іншими добровольцями відправився на підсилення у місто Марії, де приєднався до бійців «Азову».

«Спочатку ніби планувався прорив наших сил до Маріуполя. Нам про це повідомили і запропонували долучитись. Ми майже всім своїм відділенням погодились. Але ми не знали, що будемо летіти на вертольотах. Ми планували рухатись якимись стежками та болотами і допомогти утримати ворога, поки інші сили не підуть на прорив. За кілька тижнів нас знову зібрали та повідомили, що відправимось на підсилення гарнізону «Маріуполь». Того дня нас кілька разів шикували, доводили інформацію, а згодом зібрали окремо: одних – хто служив в «Азові» раніше, інших – хто не воював до повномасштабки. Ми, звісно, потрапили у другу шеренгу, нам подякували і сказали, що ми залишаємось. Але за кілька годин до нас звернувся наш командир і повідомив, що ми все ж таки теж відправляємось у Маріуполь. Чи хтось відмовився, не знаю, але ось так ми полетіли. Вже в Дніпрі перед вильотом нам повідомили, що діставатись туди ми будемо гелікоптерами. Провели інструктаж: 45 хвилин над нашою територією і ще 45 – над захопленою. Це для розуміння: якщо нас збивають у перші 45 хвилин – то нормально, якщо у другі – була інструкція, як діяти далі. Вдало прилетіли на територію «Азовсталі» і того ж дня нас катерами переправили до самого міста», – пригадує Бухгалтер.

Перші бої за Маріуполь Оджос тримав на проспекті Миру. Тоді там був безперервний вогневий контакт із ворогом. Тож чи не щомиті відбувались як стрілкові бої, так і з важкого озброєння.

«Деколи з самого ранку в нас був час пройтись до місцевих, занести їм води тощо, пройтись по позиціях. Згодом починався ворожий штурм кількома хвилями: наступає піхота, ми її відбиваємо, потім приїжджає ворожий танк – ми відкатуємось. До кінця березня здебільшого на нашому відрізку бої тривали до вечора. Далі все стихало і ми могли навіть пройтись, аби забрати наших «200». А вже у квітні орки гатили 24/7 – випалювали будинки, а наступного дня йшли зачищати. От в усіх цих боях Андрюха брав участь, – продовжує Бухгалтер: – Коли мене затрьохсотило, саме Оджос надав мені медичну допомогу, правильно затампонував. І от знову ж таки це характеризує людину: коли мене поранило, вогнепальне у стегно, я впав і накинув свій турнікет, тут підлітає Андрій зі словами: «Братику, я не дам тобі померти». Почав допомагати затягувати турнікет і тут той лопається. Він починає знімати з себе джгут. А головне ж правило – не віддавати свій турнікет. Я його зупинив і сказав, що в мене ще є в аптечці. Мені згодом парамедики говорили, що Андрюха дуже правильно мене затампонував».

За кілька днів, 9 квітня, Оджоса направили на підсилення до іншої групи бійців – на заміну пораненого. Саме тут азовець тримав позиції із Пуфом.

«Що я помітив, Андрій досить відповідально ставився до всього, що робив, навіть це стосується тих самих чергувань. Він ніколи не відлинював, не хитрив. Про нього можна сказати, що він такий правильний військовий, про яких пишуть у книжках. Якось, пам’ятаю, ми тримали позицію на другому поверсі, а він пішов у якусь квартиру на поверх вище. Чую стрілкотня, бачу – лежить на дорозі вже мертвий русак, проходить ще якийсь час, знову стрільба, виглядаю – ще один лежить. А це Оджос пішов на іншу позицію поверхом вище і знешкодив їх. 12 квітня частину будинку, в якому ми були, розібрав танк. Тож ми перейшли на іншу позицію, з боєм, але прорвались».

15 квітня Оджос разом із бійцями свого підрозділу здійснив прорив на «Азовсталь». Того дня ворог безперервно обстрілював з усього існуючого озброєння колони, які переїжджали та перепливали до заводу. «Азов» втратив того дня десятки своїх воїнів, ще більше було поранених. Андрій Огородник дивом перебрався живим і неушкодженим. Не раз повторював друзям після того пекельного дня, що він безсмертний. На території «Азовсталі» Оджос разом із Пуфом тримали оборону на позиції «П’ятачок» поблизу КПП заводу. Спостерігали за мостом, аби противник не наближався через нього на «Азовсталь».

«Поки ми були в самому місті, то нестачі їжі якось не відчували. Іноді заходили у напівзруйновані квартири і знаходили там чим поживитись. А коли потрапили на територію комбінату, з харчуванням стало складніше, – продовжує Пуф. – Якось Оджос пішов у пошуках продуктів і повернувся з цілою шоколадкою «Мілка». Їжі і так майже не було, а солодкого і поготів. Мене це так вразило і запам’яталось. Він міг з’їсти її сам, але приніс мені. Це ще раз доводить, що він був правильною людино, вихованим і щирим».

Про те, що Андрій у Маріуполі, батьки дізналися випадково. Син лише попередив, що певний час буде не на зв’язку. Але кілька днів переросли у тижні мовчання. Мама з татом хвилювались, шукали інформацію, аж тут 19 квітня Оджос подзвонив. Світлана якось відчула і спитала: «Ти в Маріуполі?» Син підтвердив. Сказав, що на хвилинку заскочив у штаб, і знову зник зі зв’язку. Але вже назавжди…

Загинув Андрій Огородник 26 квітня 2022 року від уламкового поранення в пахову артерію. Того дня по його позиції був приліт із 82-мм міномета. Кілька годин воїна намагались врятувати азовські медики, але марно.

Мама пригадує, якось син прийшов додому з перемотаною рукою. Світлана одразу кинулась розпитувати Андрія, що сталося, думала, що сина побили чи він зламав кістку. Хлопець відмахнувся і пішов до кімнати, пізніше розповів татові, що зробив татуювання. Саме за ним згодом рідні й упізнали тіло полеглого воїна. Тепер і в самої Світлани є таке саме татуювання на честь сина.

Десять років тому напередодні свого дня народження тоді ще маленький Андрійко попросив у мами кошеня. І щодня перепитував, чи не купила вона йому хвостатого. Світлана спочатку ухилялась і сподівалась, що син передумає. Але той не заспокоївся. І вже на сам день народження жінці довелось їхати та купувати кішечку. 10-літня киця дуже захворіла в день, коли загинув Андрій, ніби відчула, що її господаря не стало, пригадують рідні. Того ж дня у дворі будинку, де живе сім’я Огородників, газонокосаркою випадково зрізали молоденького дуба, який за рік до того Андрій посадив із татом. За кілька місяців батьки висадили нове деревце – на тому ж місці. «Життя триває, як би боляче не було», – завершує мама Героя.

Боєць, який з перших днів повномасштабного вторгнення боронив рідний Київ та стрімголов полетів до заблокованого Маріуполя на допомогу бійцям «Азову». Пам’яті Андрія Огородника з позивним «Оджос»

Полеглий воїн нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно)

Колектив Фахового коледжу комп'ютерних технологій та економіки НАУ, висловлює свої щирі співчуття з приводу непоправної втрати. Ми пам'ятаємо і будемо пам'ятати Андрія як світлу і добру людину, справжнього патріота України.

Нехай душа його знайде вічний спокій.

Вічна пам'ять і слава Герою!

Герої не вмирають!